Європарламент - величезна будівля зі скла і металу з двох частин, розташована над річкою Ілль. Частини сполучаються між собою, також є сполучення з Радою Європи.
Нам видали перепустки, причому серед сікьюриті виявилася дівчина з України. Взагалі там багато дівчат, а самі сікьюріті не є шафоподібними. Поліції ж на вулицях Страсбургу не бачив взагалі. Лише в тій помацькій кафешці біля вокзалу (вони там їли). Патрулів же у Страсбургу - жодного. На відміну від Парижа. Але й там поліцаїв небагато на вулицях (приблизно як у Вашингтоні). При цьому серйозна злочинність у Страсбургу майже відсутня як така.
Шафоподібних там теж вистачає, однак вони не муляють очі, а з"являються дуже швидко за викликом, якщо щось не так.
Супроводжувати нас постійно доручили чудовій арабочці з Марокко, яка є на сьогодні громадянкою Нідердландів. Вона там стажується. Бо ж Каміль та інші соціалісти мали ще й свої справи, хоча 80% часу вони все ж таки були з нами, тому Сана (так звали арабочку) мала не стільки роботу, скільки задоволення нічого не робити в офісі, а тріпатися з нами про життя. Я уже писав, що у Вашингтоні посмішки молоді набагато більш природні, ніж у старшого покоління, але у європейцців вони ще природніші, хоча й не без певних рудиментів штучності. Посмішка ж Сани була щирою абсолютно, вона була вся така сучасна і водночас природня, очі світилися, постійно щось щебетала, і я вперше в житті пошкодував, що не знаю англійської. При цьому, виглядаючи абсолютно по-європейськи (одяг, зачіска, інщі речі) вона не забула арабську, і Олександр з нею розмовляв на її рідній мові, чим вбив на повал і її, і всіх оточуючих. Це набагато краще, ніж закутані з голови до п"ят молоді арабки, яких ми бачили на вулицях, що між собою спілкуються уже по-хранцузьки.
Взагалі ця Сана була яскравим прикладом істини, що розкріпачена східна жінка краща за вільну від народження європейську. Хоча і європейські були непогані, парочка фламандок була дуже нічого. Але арабочка краща. Багато голландок, фламандок, німкень, ніби зійшли з середньовічних картин. Такі самі типажі. Тобто з того часу вони не дуже мішались з іншими народами. І це, ІМХО, не найкраще на них відбилось. Навіть не про зовнішність мова, а про щось таке ірраціональне. Все ніби добре, і приязні, і гарні, але все одно між тобою і ними якась формалізована невидима офіційна стіна - з арабочкою чи болгаркою в кафешці такого не було. Немає такого і з українками. З француженками чи ельзасками також є.
Спочатку нас поїли кавою, а потім повели до кабінету віце-президента Європарламенту Алехо Відаль-Квадраса Роки. Ми розповіли про себе, про Україну, про плани на майбутнє, він нам про демократію, про те, як зустрічався з Ющенком, що він його поважає. Йому сподобалась наша позиція, що ми не прагнемо Україну в Європу негайно, а більш налаштовані україноцентрично, що треба будувати Європу в Україні, пробити конкретні речі, а лише тоді їх формалізувати у вигляді членства і т.д.
Далі в кафешці ми зустрічались з якимись європарламентарями (вони в мене всі в голові переплутались), тріпалися про те саме, що з віце-президентом Європарламенту.
Потім ми пішли до бухгалтерії, де оформляли документи на компенсацію нам коштів, а далі - до їдальні зустрічатися з іншими.
Їсти європарламентарі ходять до Ради Європи. Кажуть, що там смачніше. А от Рада Європи каже навпаки. Проте, скоріш за все для працівників Ради Європи це є просто примарна така можливість долучитися до чогось впливовішого й суттєвішого. Як жартують європарламентарі, в Раді Європи є дві хороші речі - їдальня та бібліотека.
Їдальня - це так просто сказано. Бо насправді там є їх кілька. Є щось типу фаст-фуду, є бар, а є зала з офіціантами (там ми і були). За столом, де ми серед білого дня пили біле вино, на нас чекали Роб (він щось типу оргсекретаря всієї фракції соціалістів у Європарламенті) та Тім. Обидва були в Києві під час помаранчевої революції, останній трохи розмовляв російською, а розумів її ще краще, тож я мав змогу поговорити і без допомоги Олександра. Бо взагалі відчував себе Кісою Воробьяніновим, коли Олександр щось там розповідав про мене, то залишалося хіба що надувати щоки і казати "єс", махаючи головою.
Тут розмова була більш конкретною. Після нашої чергової розповіді про нас, про Україну, що змінилося, які є негаразди і т.д., вони спитали: "Що ми можемо для вас зробити?" Ми відповіли: "А що ви можете?" Вони пояснили, що їхньою головною метою до цього було розвивати соціал-демократію в Україні, і це залишається. Однак тепер вони вирішили діяти й за іншим напрямком - допомагати розбудовувати тут громадянське суспільство й підтримувати громадянські рухи, які проєвропейські налаштовані, бо тільки в такому середовищі може формуватися нормальна європейська ліва партія. Вони знали, що ми - не соціалісти, і прямо про це сказали, і ще сказали, що це не грає ніякої ролі, головне, що ми - не антисоціалісти, що ми - європейці, що ми - чесні, гарні і т.д.
Оскільки питання "Що ми можемо для вас зробити?" постало перед нами (та й перед ними) зненацька, домовились, що ми про це подумаємо до осені (літо - мертвий сезон), а поки що розвиватимемо інформаційну співпрацю. Ми їм надсилатимемо інформацію про себе в Україні та про Україну загалом, бачення подій з точки зору громадянського суспільства, вони нам інфоромацію про себе. Також Тім пообіцяв нам налагодження стосунків з іншими фракціями Європарламенту. Причому це він зробив сам, сказав, що вони збираються разом з іншими фракціями допомагати тут розвитку громадянського суспільства. Домовились також, що ми організовуватимемо інтернет-конференції з європарламентарями (Тім буде першим), а також їхні візити (за їхні гроші) сюди для участі в круглих столах, конференціях і т.д., куди запрошуватимемо й наших політиків. Тобто вони хочуть приїздити сюди за нашим запрошенням, щоб не виглядати лобістами якоїсь політичної сили, і довіряють нам підбирати співрозмовників для них. Вважають, що ми не будемо брехати й перебільшувати певні події в Україні, як партії (в т.ч. й СПУ), які намагаються показати себе якнайкраще в очах іноземців. Розповіли, що в них там є якісь фонди і програми, обіцяли з ними ознайомити, хоча грошей вони прямо не роздають, оскільки є все ж таки політиками, отже їх вплив на ці фонди опосередкований, навпаки, це вони можуть взяти в тих фондах гроші на свої програми, а не ми, хоча можливі й варіанти. Ми сказали, що нас зараз цікавлять зв"язки, а не гроші, тим більше малі Ми жили без грошей і далі проживемо, а от замати таке лоббі в Європарламенті було б непогано.
Коротше, говорили про купу проблем, які описані в першому повідомленні цієї гілки, я не маю сил їхописувати, краще відповім на питання. Бо, напевно, не лишилося теми, яку б ми не обговорили.
Після того нам сказали, що ввечері ми маємо бути о 21.15 біля ресторану "La petite Mairie", де відбудеться за одним зі столиків наша зустріч з Вірсмою, а поки ми можемо поїхати до готелю й відпочити там три години.
Життя у Страсбургу – розмірене і спокійне. Ото побачив вчора листівку наших доморощених антиглобалістів, які лякають, що зі вступом України до ЄС доведеться працювати з одним вихідним і ненормований робочий день і згадав. Працюють у Страсбургу по 6,5 годин на день. Дуже рано встають і так само рано лягають. Ввечері майже не побачиш освітлений вікон. При цьому на вулицях також не так багато людей.
Приказують собаки. Вони такі ж самі розмірено-спокійні, як їхні господарі. Не гавкають, не рвуться з повідків, не винюхують нічого, не бігають, не граються. Гуляють розмірено лапа через лапу, тому невідомо, хто кого вигулює. До речі, на вулицях багато собачого лайна, навіть в центрі. І взагалі сміття там хоч і менше, ніж в Парижі, але також вистачає. Навкруги всі палять. Кидають бички під ноги. Навіть біля входу до Європарламенту повно бичків. Палять і в кав’ярнях, і в ресторанах, причому в багатьох дозволено палити всюди, а не за столиками для курців. Каміль розповідав, що, коли він був викладачем, то палив прямо на парах, до того ж сигари. В Європарламенті також усюди палять. В їдальнях і кафешках, хоч і написано, що не палити, але на це ніхто не звертає увагу. Коли я спитав “Чому так?”, то мені відповіли, що ці написи – побажання. В їдальні Ради Європи стався дивний випадок. Заходимо. Бачу – багато хто палить, на окремих столах є попільнички. Попросив попросити (звиняйте за тавтологію) для мене попільничку, а офіціантка каже, що тут не палять. Я кажу “Як не палять, коли палять?” Тоді один з євро парламентарів каже “Зробимо так”. Бере тарілку, що вже звільнилася від фісташок, запалює цигарку і починає збивати туди попіл. Використання тарілок і чашок під попільнички бачив я і в інших їдальнях й кафешках Європарламенту й Ради Європи.
Є у Страсбургу й пошарпані будинки, обдерті з іржавими трубами водогону (бачив в розритих ямах).
Рано ввечері все зачиняється, навіть громадські туалети, яких там і так мало, тому не раз доводилось бачити, як потреби справляють люди за рогом. Хотіли сфоткати одного такого, але він втік. Правда, араби, турки, індійці працюють допізна і вночі теж.
До речі, “в обществєнном парижском туалете”, як і в страсбурзькому, написів “на русаком языке” не було. Як і на українській мові. А от на французькій повно. Стіни пописані гірше, ніж в нас. Що в Парижі, що в Страсбургу. Навіть всередині Собору все пописано. В основному французькою. Є трохи німецькою, іспанською, арабською. Багато графіті. Але багато й просто написів на стінах, в т.ч. з матюками. Обмальовані паркани вздовж залізниці, а в Парижі графіті є навіть в тунелях метро (графітчики вночі туди пролазять, коли поїзди не ходять).
Коли ми прибули до ресторану “La petite Mairie”, де нам призначили зустріч з Вірсмою на 21.30, там ще нікого не було. Ми зайшли, подивилися, що вільними є кілька столиків, і вирішили почекати на вулиці, бо, по-перше, не знали, за який сідати, по-друге, прикинули, що ресторан – дорогий, і нема чого витрачати позичені кошти навіть на каву, якщо раптом євро парламентарі не приїдуть, по-третє, я хотів накуритися на випадок, якщо раптом наші співрозмовники не палять (якось не зручно було б їх обкурювати).
Вірсма приїхав першим, ми саме відійшли вбік поприкалуватись з чергового знаку стоянка заборонена, біля якого стояла купа автомобілів. Взагалі там таких знаків повно, на них намальований евакуатор, але всі на ці правила плюють. Наша майданівська людина у Страсбурзі розповідала, що це все через європарламентарів. Коли їх машини почали відвозити на штрафмайданчик, вони страшенно обурились, навіть зібралися створювати комітет, щоб “захищатися” від поліції, тож на них махнули рукою, а, оскільки європарламентарів та їх помічників на душу населення маленького Страсбургу припадає до фіга і більше, то полишили у спокої і всіх інших. По фіг там всім і світлофори. Всі ходять на червоне світло, так само і в Парижі. Наш знак був прикольний тим, що там було написано іще “Проїзд заборонено, окрім велосипедистів”, типу хтось може заборонити велосипедистам проїхати. До речі, в Страсбургу багато велодоріжок на тротурах, а всюди по місту стоять залізяки, до яких можна прив’язувати велосипеди. Велосипедів прив’язаних багато, а от велосипедистів на вулиціх – не дуже. Отакоє от.
І ще. Європарламентарів там за щось особливе ніхто не вважає. Бо ж дуже вже їх та ще всіляких радоєвропейців, європейськосудівців і т.д. багато. Вони відповідають тією ж монетою – не вважають Страсбург Францією (лише Європою), нічого про нього не знають, звичаїв місцевих теж, навіть назву річки Ілль, що протікає прямо через Європарламент, вдалося взнати лише в третьої спроби, і це при тому, що люди там уже по кілька років працюють.
Ще забувся сказати, що французи – великі показушники. Прапори в них на державних установах висять оберемками, як квіти. А на площах часто також по кілька прапорів. Наприклад, на одній з площ два прапори Франції і два ЄС поряд. Ну ніяк по одному не можна. І взагалі все у них велике, гігантоманія, шо тобі Росія. Таке враження, що вони не тільки є, але й намагаються здаватися.
Перед тим, як повернутися до Вірсми – анекдот з Європарламенту (не від Вірсми):
Іде голландець берегом річки і бачить, що якийсь чоловік п’є з неї воду. Голландець починає кричати: “Ви що? Там же хімікати, можна захворіти”. Чоловік підіймає голову: “Вас?” Голландець: “Пийте, пийте на здоров’я, це я побажав Вам смачного”. Як Ви здогадалися, це анекдот про голландсько-німецьку міцну дружбу.
Та повертаємося до Вірсми, що сидів за великим столом в закутку, але так, що йому було видно двері збоку, піднявся нам назустріч, запросивши до столу. Ми не здивувалися, що він нас впізнав, бо ж нас фоткали, коли видавали перепустки до Європарламенту. Коли я побачив біля Вірами пачку цигарок – від серця відлягло. Оскільки ми в той день уже пили вино в їдальні, то вирішили почати поступово. Замовили пива з вином, закурили. Тут підійшли Каміль і Роб. Забувся, чи писав я про Роба. Якщо Каміль щось типу оргсекретаря голландських соціалістів в Європарламенті, то Роб – всіх соціалістів в Європарламенті. В нього є одна чи двоє своїх дітей, а ще двох він всиновив з України. Роб – також дуже класний чувак, це була не перша наша зустріч, він був, до речі, спостерігачем в Україні на виборах. Батько Роба був воротарем збірної Голландії з футболу, в Роба ж через його неозорі розміри (живіт більший за мене цілого) з футболом не склалося. Але успіхи у футболі робить його син, той, що з України.
Нам запропонували розім’ятися чимось легким до того, як подадуть щось суттєво і з м’ясом. Обережно так запропонували равликів. Ще й перепитували кілька разів, чи точно ми їх будемо їсти. Оскільки ми і не думали відмовлятися (я б і тарганів смажених з’їв під пиво, якби вони там були), то нам їх і принесли. Вони були такі самі чорні, як той слимак, що я колись засмажив собі у лісі на вогні. Але чи то іншого виду, чи то їх треба готувати. Бо ці були смачні, а мій той лісовий – гіркий.
Вірсма виявився класним чуваком, хоча необхідність постійної роботи з паперами, людьми і т.д. наклала відбиток на його поведінку. Йому постійно доводиться бути офіційним, тож не розслабишся сильно. А от Каміль просто ненавидить бюрократію, хоча це – головна його робота. Тому і їздить по всіляких цікавих країнах, як тільки випадає така можливість (зараз мріє про Узбекистан). Скаржився нам, що його батька заарештовували, а от його ні разу, а йому ж уже за 50.
З Вірсмою ми обговорили купу питань, які описані в офіційному повідомленні Майдан-Інформу. Розповіли йому все, що знаємо і що про всіх думаємо. Він нам також. Розповідав про те, як вони приймали резолюції про Україну, і чого це коштувало. Скаржився, що не всі європарламентарі розуміють важливість України в ЄС, але також казав, що спочатку Європу треба збудувати в Україні, і що тепер, після провалу Євроконституції, в Європи менше буде часу для України, свої ж бо проблеми гризтимуть.
Коротше, задавайте краще питання, бо не було такої теми, напевно, яку б ми не обговорили (сиділи до пів другої ночі). Ну може потім підсумую.
Я не мав часу захопити з собою футболки “Пори”, тож нам довелося обмежитися банданами “Пори” і “Майдану”, пов’язками і значками. Ми їх там всюди роздавали, європарламентарі чіпляли на себе і так ходили, в т.ч. і голосувати. Коли вино з пивом усугубілі грапою (італійський виноградний самогон), розмова взагалі пішла легка й невимушено. До речі, велику увагу європейці приділяють Придністров’ю, також висловили незадоволення, що в українській тюрмі сидить француз Жан Парньє (слава Богу, його Ющенко оце на днях помилував). Поговорили про Вороніна, Молдову, українсько-молдовські стосунки. І взагалі про все, про все. І ще про мусульман в Україні та питання ідентичності й інтеграції їх в українське суспільство. Несподівано для нас Вірсма досить гарно відгукнувся про Сороса, коли ми розповіли, що зустрічалися з тим в Україні. Він жартома назвав його самим соціал-демократичним олігархом. Казав, що вони співробітничають.
Час від часу Вірсма з Камілем переходили на голландську. Наївні. Олександр, що знає надцять мов, розумів її майже без проблем і радісно переклав мені на вухо, що вони там про нас перемовляються. Виявилося, що вони про нас дуже класно відгукувалися, казали, що треба подумати, як нам допомогти, що варто брати від нас інформації, бо партії та чиновники – брешуть, а громадянським активістам нема потреби цього робити і т.д.
Взагалі вони всі були відверті, щирі, відкриті, без пихи чи ще чогось такого. Аж противно, немає до чого придертися.
Коли Роб почав засинати, викликали для нього таксі. Потім викликали для Вірсми і нас (Каміль там живе неподалік, тож мав іти пішки). Вірсму ми ще відправили, а от Каміль так хотів обговорити ще якесь питання (забувся яке), що хтось нашу машину перехопив. Але це не проблема. Викликали ще одну. За викликом вони приїздять швидко, це на вулиці їх не зловиш.
Ага, ми ще подарували їм книжки “Ісламська ідентичність України” (Олександр там є одним з авторів, це єдине серйозне дослідження, і воно вже перекладено частинами багатьма європейськими мовами й друкувалося в Європі) та “Новели помаранчевої революції”, де до фіга написано про сайт Майдан (і не нами).
Наступного дня ми мали презентувати себе на програмі Віллі Брандта.
І повели нас зранку наступного дня на балкон зали засідань Європарламенту. І залишили наодинці з арабочкою, а самі пішли голосувати. І побачили ми, що фігня велика у тому Європарламенті робиться.
Я не великий прихильник англійської мови, і завжди вважав, що нє фіг її виокремлювати. Тут ми не сходились з Олександром в думках, який англійською володіє так само вільно як арабською, як турецькою, як... А якщо не володіє вільно, то комплексує. Наприклад, французьку він знає, але не говорив нею років 20, тому ми постійно щось шукали замість того, щоб запитати. А він комплексує, якщо вільно не говорить. І ще від того, що французи таки мало знають англійську. Я йому кажу “Запитай англійською, з 5 разу натрапиш” або “Запитай французькою, бо я запитаю, гірше буде”. Тоді він запитував. В основному французькою. Так і натренувався трохи. А не комплексував би – під кінець вже розмовляв би хай не вільно, але все ж таки.
А фігня полягає у тому, що граються у Європарламенті в політкоректність, чим дуже ускладнюють собі життя. Замість того, щоб виділити кілька основних мов або хоча б забити на деякі мови, хоча б на мови тих країн, де народ (а особливо депутати) і так знає ту ж англійську, вирішили вони, що кожен парламентар має право не тільки виступати рідною мовою, але й отримувати синхронний переклад інших виступів. От і працюють там купа перекладачів, які перекладають з фламандської, наприклад, на німецьку, грецьку, італійську і т.д.
І прийняли до Євросоюзу Мальту. І постала велика проблема. Бо де серед маленького народу знайти купу перекладачів, які б знали і польську, і естонську, і... А в тих країнах мальтійську знають одиниці. І як їх заманити працювати саме в Європарламенті? А треба ж не по одному перекладачу на кожну мову, бо робота – напружена. Не можна завжди наперед знати, хто виступатиме. Хтось репліку кине, хтось у відповідь... А якщо в туалет захочеться? І це при тому, що майже всі мальтійці знають англійську. А депутати так точно всі.
Я слухав у навушниках переклад польською і помітив ще одну фігою. І зветься ця фігня голосуванням. Не та фігня, що люди крутять дулі (в кожній фракції є людина, яка, наче в амфітеатрі Давнього Риму показує, як голосувати пальцем вгору або донизу, а, якщо фракція велика, інші визначені копіюють цей рух – це правильно, щоб не було різнобоя, коли хтось не прочитав якийсь проект, і щоб не витрачати час на обговорення голосування з кожного питання всієї фракцією, коли хтось все одно не прийде, а хтось переплутає цінні вказівки), не та фігня, що є голосування відкрите і таємне, а та, що є голосування на око. Коли просто підіймаються руки догори, а на кнопки не натискається. І всі спікеру вірять. Він на око прикидає кого більше. А я б у деяких випадках не повірив. Дуже вже неоднозначно виглядала кількість за і проти. Я б порахував. Але вони вірять.
А потім нас повели на програму Віллі Брандта. Що це таке – я досі не розібрався. Сашко звалив у Боснію, а документи агліцькою мовою я всі віддав йому, щоб почитав і доложіл по формє.
Коротше, виглядало воно так. Сидять по колу європарламентарі, в центрі – Вірсма, по ліву руку – Роб, всі соціалісти, всі з різних країн (наприклад, був там колишній міністр закордонних справ Естонії), а ми розповідаємо про себе, про Україну, а потім вони задають питання.
Але спочатку слухали кіпрських соціалістів. Як греків, так і турків. Вони були відповідно з різних соцпартій, вже не молоді, і кожен розповідав, яка їхня партія класна. Грек в піку турку доповідав французькою (Роб перекладав на англійську, тут в полімовність вже не грались), бо турок був першим і розповідав англійською. Їх майже не слухали, задали практично одне питання: “Якщо ви такі класні, і такі соціалісти, то якого ви не поставите питання про об’єднання Кіпру, про те, щоб прибрали між вами війська”. Вони щось несли на кшталт “ну це не так просто двома словами пояснити, і їх виставили за двері (там всіх виставляють після прослуховування). До речі, від грека ми дізналися, що Україна виграла у Греції.
Ми говорили відповідно англійською та українською. Останньою говорив я. Не в піку, а від незнання. Питань нам задавали до фіга і більше, всі були зацікавлені Україною, а коли ми вийшли в коридор, то перед нарадою своєю вони зробили перерву і потяглися за нами, продовжуючи задавати питання й обмінюючись візитками (я свої порівські забувся взяти, а майданівських в нас зроду не було).
І тут стався випадок. П’ючи каву Сашко поговорив там в коридорі з тим англійською, з тим турецькою, з тою – арабською, а ще з якоюсь там зацікавленою нами молодою жіночкою на фарсі, яку та ще не забула (вона – етнічна перска, але не громадянка Ірану, звичайно), а потім щось не зрозумів з англійської одного європарламентаря, що говорив з акцентом, помітним навіть мені. Олександр перепитав у нього якесь слово, потім вони виясняли ще чогось, ну і Сашко питає: “З якої ю країни?” Той каже “З Мальти”. “Тю, ну так би і сказав, - промовив Олександр, а то мудохаємось тут панімаєш з особливостями чужомовного розуміння”. І перейшов на мальтійську, від чого всі навколо тихо ох... Ох, як вони здивувались. Коли пройшов перший шок, якийсь європарламентар, несміливо перервав розмову двох “мальтійців”, звертаючись до Олександра: “А звідки Ви так добре знаєте мови?” Сашко відповів так, ніби його спитали “А звідки у Вас цей знасок “Майдану”. Ось його відповідь дослівно англійською: “Ай’м е докте. Ай нідед”. Від цього чувак почав тихо кивати головою, типу “ну ясно”, але по ньому було видно, що нічого йому ясно не було. Напевно, подумав, що в Україні всі доктори (по нашому кандидати)мусять бути поліглотами. Типу народ – загадка. Вже після приїзду, коли прочитав, що Україна і Франція підписали угоду про взаємне визнання наукових ступенів, я жартував, що це все сталося через Богомолова. Насправді це, звичайно, не так, бо, якби по Олександрові судили, то вони б підписали угоду про те, що атестат про середню освіту в Україні прирівнюється к французькому доктору філософії.
Що вони казали в нашу відсутність про нас після того, як нас виставили за двері, ми не знаємо і ніколи не дізнаємось. Такі правила. Підмивало, звичайно, запитатись у наших лобістів (так ми звали тих, хто з нами найбільше носився, як з писаною торбою), але ми стримались. Не варто їх корумпувати. Ми й так бачили по їхніх обличчях по закінченні, що все чудово. А от кіпріоти побачили щось протилежне. Зуб даю передостанній.
Далі – ми гуляли ще містом, обдивились його до кінця, прикололися із катера з помаранчевим прапором “Так, Ющенко” і вирішили наостанок поїсти. Зайшли до найближчої кафешки, вона виявилась арабською. Олександр з ними поговорив, замовив все, що треба, аж тут прибігає господар подивитись на світловолосого, блакитноокого й арабомовного. Питає: “Звідки?” Сашко: “З України”. Араб: “О, Україна, помаранчева революція”. А потім почав кричати: “Впізнав, впізнав”. Виявляється, араб цей, алжирець, дуже цікавився подіями в Україні, бо також хоче помаранчеву революцію в Алжирі. Ну і дивився “Аль-Джазіру”, а та передавала всі передачі про Україну очима й вустами свого московського кореспондента. А той уже давно живе в Москві, має жінку-росіянку і щось таке ніс приблизно як ТРК “Україну” про нашу революцію. Тоді Сашко зателефонував до “Аль-Джазіри” прямо в Катар, сказав, щоб не несли фігні, нагадав, з ким із джазірістів і в яких країнах (Ірак, Емірати, Єгипет, Ливан, Палестина, ще купа всяких) він бачився, і почала “Аль-Джазіра” коментувати події в Україні очима і вустами Олександра Богомолова. Коротше, коли ми попросили в араба чек, той нам його не дав, грошей з нас не взяв, сказав, що це – велика честь для нього, що ми відвідали його кафешку. Отакоє от. Дрібничка, але приємно. І не в грошах справа (нам би їх і так компенсували), а в тому, що знають Україну і поважають.
А з самого наступного ранечка ми вирушили до Парижу, вирішивши досипати в поїзді у вагоні для не палючих. Я взагалі не розумію, на фіга там вагони для палючих, де всі димлять, хоча є для курців ну дуже класні на пів вагону спеціально відведені місця зі столами-попільничками. Я ще можу зрозуміти наявність чоловічих і жіночих туалетів у вагоні, хоча вони абсолютно однакові, і ніхто не звертає увагу на малюнок, а просто йдуть у вільний. Чудово розумію наявність дитячого майданчика всередині деяких вагонів (за відсутності дітей там розлігся спати якийсь студік), але наявність отаких вагонів – це вже занадто.
Поспати нам не дали цементні заводи, які диміли, ніби там немає природоохоронного законодавства (а навкруги все булл біле – дерева, трава і т.д.), а потім мінеральна вода, яку носили, бо вона виявилася зовсім не мінеральною за нашими поняттями. Там будь-яку природну воду звуть мінеральною (бо не дистильована), а тому, щоб відрізнити справжню мінеральну, треба розбиратися в рівні рН, що зазначений на етикетці. Бардак, карочє.
