Про те, що Вірсма нас запросить відвідати Страсбург, ми знали давно. Відразу після помаранчевої революції. Тут були європарламентарі, вони бачили, що ми робимо і взагалі... Я і надалі заперечуватиму занадто високу цікавість іноземців до України та шпигунські пристрасті, але постійно стикаюсь із тим, що вони до фіга знають про нас (і про нас, і про Україну в цілому), і фонди всілякі також почали знати останнім часом краще (я не кажу тільки про нас, а про Україну в цілому), знають і такі подробиці, що я дивуюсь. Ні, не секрети, а дійсно подробиці. Тобто моніторинг в них працює набагато краще, ніж раніше, і ніж я собі уявляв.

Ще ми мали можливість заодно зустрітися з французькими соціалістами в Парижі, але через єврокоректність не зробили того. Єврокоректність полягає у тому, що там розмовляють і пишуть всіма мовами, і тому мені постійно потрапляла клавіатура, то з фламандською, то з голандською, то з мальтійською розкладками, через що я не міг увійти ні на сайт, ні на пошту, виникла дискомунікація, і дуже пізно ми змогли зв"язатися з нашими парижанами й дізнатися що по чому. До того ж не могли розпоряджатися собою у Страсбургу наперед.

Нам написали, що щось там компенсуватимуть у витратах, однак лише фактичні витрати і так нечітко, що мимоволі ми задумались над тим, чи не доведеться нам там жити деякий зайвий час, чого дуже не хотілося.

Оскільки грошей на поїздку нам не дали (ми подавалися на грант), довелося взяти у банку кредит у 1500 євро під 16% річних.

У французькому посольстві нас промурижили 5 годин, вимагаючи купу документів. І це при тому, що їм прийшов факс від Вірсми. Я хужею. Коли їздив до США, то в мене було значно менш круте запрошення (на міжнародну конференцію від університету Джорджа Вашингтона і фонду Карнегі), але дали наказ сприяти всім запрошеним, і американці за нами бігали. Не те щоб я хочу, щоб за мною бігали, але дуже не хочеться сидіти у черзі 5 годин і слухати всіляких дебілів, які хочуть залишитись у Франції нелегально, але і при цьому хочуть зекономити, тому їдуть не через турагенції (там приймають всіх скопом без співбесіди, вони навіть не приходять, лише турагент приносить всі паспорти), а розповідають дурнуваті історії про двоюрідних бабусь племінників троюрідних дідусів, до яких вони нібито їдуть у гості, при цьому плутаючи адреси й імена з прізвищами. Спочатку це сміщно, а потім задовбує.

Саме того дня, коли ми отримали візу, я прочитав обурення Рибачука, як йому давали візу до Німеччини, і що дали лише на кілька днів. Нам також дали лише на 5 днів. Ми не сильно цим переймалися, бо більше там бути і не збиралися, але просто дивно. Американці по менш крутому запрошенню дали, наприклад, на півроку.

Весь прикол в тому, що від недлегалів такі бюрокротичні процедури не захищають. Лише окремі дебіли їдуть не з тургрупами чи на фестивалі або конкурси, а намагаються пробитися самі за лівими запрошеннями. 99% нелегалів перетинає кордон спокійно, тому ця бюрократія лише задовбує людську гідність. Ще й палити не можна.

І вся ця мутота робилася з нами, не зважаючи на те, що Олександр знайомий і з послом Франції в Україні, і з його деякими працівниками.
Від нас ще вимагали оригіналу запрошення, який до нас і досі не дійшов (навряд чи його взагалі надсилали). Ми послали посольського клерка до начальства шукати факс Вірсми, він пішов, і візи нам дали.

Через це я пропустив прес-конференцію в УНІАН, підставивши тим Євгена Захарова, добре, що в банку хоч швидко все відбулось.

Перед від"їздом мав маленький дурдом, дружина поїхала з дочкою до Луцька (там мєнти наїжджають ні за що на її брата, хочуть грошей, а він їх боїться послати), а мене залишила з сином, якого я мав пристоїти ще на день до її приїзду в знайомих, бо відлітав раніше. ніж вона приїжджала. Оскільки збиратися (особливо прасувати) я тєрпєть нєнавіжу, то все відбувалося в останній момент, а тут іще приперлися вимикати світло, телефон та інтернет, який мені був потрібен. Довелося взяти з цих 1500 євро (точніше, з того, що залишилося після купівлі квитків Київ-Париж-Київ, до речі, "Ейрфранс" коштує трошки дешевше за "Авіалінії України" і це дуже добре, бо на ранковий літак авіаліній я мав усі шанси не встигнути), ще довелося взяти з них бабки, щоб зробити роумінг на одній з двох наших мобіл (щоб у Хранції користуватись для зв"язку з європарламентарями, адже приїздили ми вночі і взагалі роумінг нам виявився дуже необхідним).

В Бориспіль їхали на автобусі, бо грошей майже не залишалось, а ще треба було від Парижу доїхати до Страсбургу та переночувати там десь і щось поїсти в тому разі, якщо нас раптом не зустрінуть.

Коротше, ми нагадували собі д"Артаньянів, які їдуть до Парижу без грошей. Але ми були і без коня.

Літак сів у ненависному мені ще з часів поїздки до США аеропорту "де Голь", де розібратися в чомусь з першого разу важко (після чотирьох разів я нарешті уже зрозумів ніби там що до чого). Хоча паризькі й стразбурзькі майданівці (а наші люди є всюди) в кривавих подробицях описали нам, як добратися до Східного вокзалу, відповідного автобусу ми не знайшли, хоча Олександр знає мов, напевно, більше, ніж я пізнав жінок. Тому ми поїхали на RERi (це така підземна електричка. яка схожа на метро, з ним сполучається, але метром не вважається і коштує дорожче - біля 8 євро з носа, тоді як метро 1,8 євро). Коли ми добралися до того Східного вокзалу, то виявилося, що нам лишається 4 хвилини до відходу останнього потягу на Страсбург. Заскочивши у нього майже на ходу, ми заспокоїлись і розслабились.

Поїзди там класні. Їздять дуже швидко і... безшумно. Метро також безшумне, на гумових колесах, до речі. Ніякого стукоту. Потяг до Страсбургу не вважається швидкісним (подібний до кирповозів, що курсують між Києвом та Харковом й Дніпропетровськом, там теж є вагони зі столиками), ніякого хитання, коли сидиш. Коли встаєш - відчуваєш ще й як. Бо понад 500 км (лише по прямій на карті виходить 400, а залізниця ж з вихилясами - це теж видно на карті) промчали за 3 год. 58 хв. Ця безшумність досягається не тільки конструкцією поїздів і хорошим написом (шпали місцями, до речі, не менш порепані, ніж в нас). В них там безшовні рейки, тому й не сути стукоту на стиках.

Нам європарламентарі казали, щоб ми летіли до Страсбургу літаком з Парижу, але ми не схотіли. Не через гроші. Нам би їх компенсували (до речі, ми й грант просили на умовах його повернення післякомпенсації коштів). Але нам хотілося подивитися сільську Францію хоча б через вікно. Та й не тільки сільську. Деякі міста також проїжджали, тож хоч краєчком ока побачили. Особливо цікавило Нансі, бо це - столиця Лотарингії. Вона правда на 80% французька (та й місто французьке), власне лотаринги проживають на півночі й дуже сильно офранцужені, бо 20% проти 80% навіть у своїй провінції не попреш, ще й коли за тими 80% величезна франкомовна країна. Також проїжджали через Шампань.

Прикольно проїжджати гори Вогези. Від різкого й швидкого підйому вгору закладає вуха як у літаку чи як Казахстані, коли підіймаєшся машиною на Алатау.

Узбіччя дороги, яка великий відрізок шляху йде вздовж річки Марна та каналу Марна-Рейн (бачили там лебедів), доволі захаращене. Особливо недалеко та дуже далеко від Парижу. Нагадує дорогу з Києва до Ірпеня. Поля засіяні злаковими та городиною, сіно зберігається не в стогах і скиртах, а в мотках, які нагадують великі (десь 1,8 м на 1 м) котушки з нитками. Досягається таке за рахунок трактора, який має ззаду вісь й їде по полю, накручуючи на неї сіно. Потім його пресують, щоб моток вийшов міцним. В СРСР теж були такі трактори, але після того, як вони збирали сіно, його скирдували.

Корови майже всі білі, невідомої мені породи, хоча й зустрічались й голандської чорно-рябої породи, які досить поширені і в нас, особливо в центрі й на заході України. Подекуди бачили коней.

Європейці прості, як двері. До всіх ми зверталися просто на ім"я (вони так і представлялися), хіба що Вірсму та Року по іменах не називали, але в розмовах з ними ми взагалі якось обійшлись без звертань. Але це я побачив лише тоді, коли Каміль (він там щось типу оргсекретаря в голандських соціалістів в Європарламенті), який нас зустрічав, дихнув на нас перегаром. Від серцфя відлягло відразу: "Своя людина. Не бюрократ". Потім глянув на його не зовсім випрасуваний одяг і вим"ятий капелюх - відлягло ще більше. Тільки не треба думати, що вони там бухають. П"ють помірно, до свинячого вереску не напиваються.

Каміль повів нас спочатку в привокзальну кафешку. По дорозі до неї біля одного з під"їздів ми побачили трьох живопписних бомжів, точно як наші. Вони напівлежали на сходах і бухали, закусюючи якоюсь фігнею, розстеленою на пакеті.

Ми вибрали кафешку з арабською кухнею, але Олександру на його арабську мову відповіди здивуванням. Виявилось, що персонал кафе - помаки з Болгарії, але з турецькою в них теж не склалося - забули й ослов"янились. Чорнява молода офіціантка була ну дуже класна: сміялась, жартувала, пускала бісику оченятами. Коли ми через три дні знову, але вже самі, голодні проходили в районі вокзалу, я хотів зайти саме до цієї кафешки, але не знайшов її відразу, а час на пошуки витрачати не хотілося.

В кафе ми попили вина та пива, поїли й поїхали до готелю, який знаходився у передмісті Страсбургу - Лінгольсхаймі. Готелів у Страсбургу повно, але ми потрапили на сесію Європарламенту, тому з ними був напряг. Тому, коли портьє, неправильно зрозумівши слово "дабл" (Каміль, бронюючи його нам, мав на увазі номер на двох), запропонував нам номер з одним широким ліжком на двох, ми не ремствували. Він теж не здивувався нашій нормальній реакції, але уже коли ми йшли, ніби знічев"я сказав, що є номер з двома роздільними ліжками, і ми радісно поміняли номер, оскільки все ж таки є лезбіянами, а не гоміками.

Коли я спитав, чи є там праска, Каміль сказав, що они, соціалісти, люди прості, тому це не обов"язково. Однак мої сорочки були вим"яті занадто навіть для соціалістів, тому праску я все ж таки дістати спробував. Фіг вам. їх розібрали і так і не повернули до кінця нашого перебування. Тому довелось позичити одну сорочку в Олександра (рукави трохи були закороткі), а з чотирьох своїх відібрати дві менш вим"ятих і прасувати народним способом - змочити й повішати на вішалку.

Вранці ми взяли таксі (воно нам компенсовувалось, навітьсказали, що ми можемо їздити двома таксі, кожен окремо, але в нас не було такої потреби) і поїхали до Європарламенту до входу під назвою "Вінстон Черчиль" (сам Європарламент здоровий, розташований по обох берегах річки Ілль, ці частини з"єднані переходом).

Це дуже класно, що Європарламент вирішили перенести до Страсбургу. Бо так би я навряд чи побував у цьому "захолусному" містечку і взагалі в Ельзасі. А подивитися на Ельзас - цікаво. Це вам не Лотаригнія, тут ельзасці становлять переважну більшість - 80% (тобто пропорції з Лотарингією навпаки). Правда, свою мову (деяк вважають її діалектом німецької) вони практично втратили, і хоч зараз її ніби відроджують, якісь там радіопрограми нею крутять, знають її лише старі. Інші спілкуються переважно французькою, хоча часто, як нам сказали майданівці зі Страсбургу, вживають і німецьку, бо ж Німеччина - поряд - за річкою Рейн, до якої доходять окраїни Страсбургу.

Тому їздять ельзасці "прогулятись" переважно в Німеччину, до німецьких більш-менш великих міст тут ближче, ніж до французьких.

Місто просто надзвичайно гарне. Можна сказати, унікальне. Бо переважну його частину займає саме старе місто, хоча сам Страсбург не такий вже й малий - 300 тисяч мешканців. Але навіть ті райони, де забудова - нова, дивляться гарно. Бо там - приватна забудова. Є й багатоквартирна, в т.ч. і бетонні хрущовки. Але її не так багато. До речі, у центрі нові будинки будують так, щоб вони органічно вписувались в пейзаж.

В Страсбургу, якщо вірити нашій людині з Майдану, що там мешкає, розташований найвищий у світі архітектурний пам"ятник - готичний собор "Нотр-Дам". Його висота чи то 146, чи то 160 метрів (забувся). Будувати його розпочали іще в 11 столітті.

Ми вилізли на його оглядовий майданчик і подивилися на Німеччину та Францію з висоту. Взагалі зі Страсбургу добре видно гори обох країн - німецький Шварцвальд й французькі Вогези.

Ще кажуть, що саме тут Гуттенберг виготував свій верстат, ще там вчився Гете і взагалі цікавого в місті багато.

Олександр, який не раз бував у Німеччині, сказав, що Страсбург нагадує йому типове невеличке німецьке містечко. З тією різницею, що німецькі міста були по-варварськи знищені американськими килимовими бомбардуваннями (не з військової доцільності, а назло) і потім відбудовувались "під старовину" заново, але ж тільки центр, а не все місто. А Страсбург пошкодували. Чи французи вмовили, чи тупо по передвоєнній карті подивилися, що він належав Франції, а про німецькомовність мешканців ніхто не знав, а на німецьку назву міста та й усіх населених пунктів Ельзасу ніхто не звернув увагу.

Ходять по місту автобуси й гарні безшумні трамваї. А от з таксі повна фігня. На відміну від України чи Вашингтону, його просто так не зловиш. Треба або викликати, або йти на спеціальну стоянку, а стоянок таких небагато. Тому потрібно добратися ще до стоянки. Фігня повна. Таксисти усе беруть точно по лічильнику, ціна за проїзд різна у різнихзонах міста, але таксисти, на відміну від вашингтонських, не пробують надурити приїжджих і дисципліновано переключають кнопки на лічильнику, коли в"їжджають в іншу зону. В нас був випадок, коли в таксі лічильник заглючив і скинув раптом 12 євро. Але водій тупо взяв з нас згідно лічильника, хоч і поскаржився на те, що той ось такий глючний (він його всю дорогу гатив кулаком, бо той не хотів також переключатися при перетині зон).

По річках (їх у місті дві) ходять катери, біля острова "Маленька Франція" (там стояла колись французька залога) є прикольний міст, який не розводиться, а повертається, стаючи вздовж річки, коли проїздять катери. На щоглі одного з катерів, до речі, майорів помаранчевий прапор "Так, Ющенко".

Ціни там - високі. Як в Вашингтоні все, щов нас гривня, там долар, то тут так само - євро. В Парижі такі самі ціни. На житло ціни високі також - 550 євро за двокімнатну хрущовку (з комунальними послугами, але без оплати світла), якщо на окраїні і якщо прикинешся шлангом. Бо дізнаються, що працюєш в Європарламенті чи Раді Європі - заломлять значно вище.